Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:
— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?
— Знайду, — коротко відповів Юрко.
О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.
Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.
Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.
Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.
— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?
Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.
— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.
— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!
— Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!
— Не погрожуй! Не боюсь!
— Побачимо! — скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.
Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.
Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.
Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.
Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.
Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.
— Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?
Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.
— Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! — зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. — За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! — Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. — Ти вмієш плавати?
Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.
Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.
«Хм, дивина, — подумав хлопець, — дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…»
— За віщо ви побилися? — знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.
— Ні за віщо!
— Як ти старшому відповідаєш?
— Це не ваша справа!
— Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…
— Я теж розповім…
Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.
— Що ж ти розповіси, жовторотий? Ну?
— Нічого, — Юрко вирвався з цупких рук і побіг на гору.
Він не оглядався і не бачив, як Онуфрій Іванович примружив маленькі коричневі очиці і довго дивився йому вслід пронизливим поглядом.
Комментариев нет:
Отправить комментарий